Прочитайте текст.Золоті ворожбити Дивне відчуття проймає, коли слідкуєш за комахами. Починаєш розуміти, що це — непідвладний тобі досвід живого. Це глибоко впорядкований і несподіваний світ. Тут кожне створіння займає раз назавжди відведену нішу. ...Муравель снує, не відаючи атоми, по власних дорогах з упертою, майже людською затятістю й послідовністю, перетягуючи різні «будівельні» матеріали. Он там, майже біля самого берега степового озерця, мурашиний дім — ошатна будова з круглим куполом. Ми називаємо це муравлиною купою. Купа вся жива, ворушиться, здається, ніби величезна родина золотавих великанів праці має кудись переїздити... Тим часом численні «різнороби» тягнуть і тягнуть до свого дому то сухі дрібні стебельця, то мертвих мух, то зернову полову, то ще щось, утричі більше за кожного муравля зокрема. І все це скидається на вершечку купи. Інші муравлики звідти «перекантовують» здобуте на потрібне місце — і ніхто нікому на заважає! Наче величезний симфонічний оркестр, лише музики не чути. Втім, прислухаймося — неодмінно почуємо ще й яку музику! Якесь тихе шелестіння супроводить общинну працю — то скриплять, чіпляючись одне за одного, мурашині суглоби, голівки чи й невидимі хоботки — «робочі елементи» муравля. Довго стій і слухай ту музику. І вона відкриє тобі того, хто водночас із тобою тішиться цією музикою... в небесах. Інакше таких хористів не зрозуміти. І нехай холодно чи спечно, вітряно чи мокро — рух може уповільнитися, але не перерватися. Інша справа джміль. Весь поважний, тлустий, глибоко заклопотаний якоюсь власною «надідеєю», він на тебе й не гляне, хоч ти його і в руку візьми обережно. Він гуде поруч із тобою, роблячи «низьку посадку» голівку квітки. Темно-фіолетова медунка для нього — ніби справжній посадочний майданчик. Джміль всідається на краєчок пелюстки, трохи підгинає її під себе, щоб зберегти рівновагу, і запускає хоботок углиб чашечки. Порпається довго й уперто, вишукуючи сліди нектару. Витягує хоботок на світло щось там бурчить собі під ніс, ніби хоче переконатися, що трудився недаремно. Потім так само діловито, з розмаху встромляє хоботок знову. Упоравшись тут, з коротким підстрибом перескакує на сусідню квітку. Так він рухається з годину чи й дві, повертаючись до квіток то одним, то іншим боком. Здається, так він вловлює нечутний для людини квітковий аромат, що кличе норовливого трудівника до себе. Низьке надвечірнє сонце червоним промінням гладить його золотаву спинку. Джміль ніби відчуває це, виймає хоботок і передніми кошлатими лапками здійснює якийсь обряд — наче б ритуальний танець, сплітаючи й розплітаючи їх, описуючи кола й проводячи по лапках тонким зігнутим хоботком. Очевидно, він задоволений медозбором. А може, кланяється квіткам-медоносам, що вже й помалу підгортають пелюстки, готуючись до сну.Чи сподобався вам текст?